РОЗМОВИ(INTERVIEW),
ПРОЕКТ(ABOUT),
ТЕЛЕГРАМ(TELEGRAM),
ІНСТАГРАМ(INSTAGRAM),
КІНОКЛУБ(KRAЙ),
IN ENLISH(LANGUAGE),
ТЕКСТИ(TEXT),
РЕПОРТАЖИ(L'AVVENTURA),
(TEXT), (BERGMAN)
КІНОСВІТ НЕМИСЛИМОГО
АНДРІЙ ПОЛЕШКО
30.05.24
Характеризуючи сучасну епістему, визначену виникненням для знання та як основи можливості знання скінченного людського буття, Фуко зазначає, що одночасно з людиною, яка зайняла місце в «западині» життя, мови, праці, замкнених у функціонуванні за власним внутрішнім законом, виникає немислиме — «щось нічне» її свідомості. Людина відтепер існує й постає на межі мислення, прагнучи ще не мислимого, у русі від нього до свідомості.
ДИВІТЬСЯ ДАЛІ
У сучасному cogito йдеться про те, щоб зрозуміти все значення того проміжку, який одночасно і відокремлює, і знову поєднує думку, яка усвідомлює себе, і ту її частину, яка вкорінюється в немислимому. Усе сучасне мислення пронизане необхідністю помислити немислиме, осмислити зміст «у собі» в формі «для себе»; зняти з людини відчуженість, примиривши її із власною сутністю, розкрити горизонт, що дає фоном досвіду безпосередню оголену очевидність, зняти покрив з Несвідомого, заглибитися в його безмовність або вслухатися в його нескінченний шепіт.
За допомогою кіномови Бергман провадить роботу, подібну до дослідження Фуко: показати, як людина є на межі зі своїм немислимим; як її тягне до своєї тіні; як остання одночасно загрожує поглинути людину й визначає рух її мислення.
Режисер розгортає немислиме — «темний двійник» свідомості як світ своїх кінокартин. Герої фільмів Бергмана занурені в це немислиме; діють посеред його стихії. Таким чином, вони приречені повторити в кіно шлях становлення людини: звернутися до немислимого; вийти на його границю у спробі подолати її, щоб висвітлити за допомогою cogito темну стихію, яка лежить за цією межею, і зробити її частиною свідомості. Водночас, осмислюване немислиме постає як невідступно близьке, споріднене для свідомості, яка вбачає в його стихії свою темну, не явлену ще, основу, готову захлеснути й погасити своїм несподіваним сплеском світло свідомості, що вивищилося з неї. Отже, з одного боку, у фільмах Бергмана зовнішнє середовище постає як чуже й непідвладне для cogito персонажів; з іншого ж, їхня свідомість і їхній світ подібні одне до одного, відображаються одне в одному, повторюють одне одного, проникають одне в одне, можуть сполучатися через розмиту спільну границю.
Ступінь такої взаємодії різний. Наприклад, у Мовчанні (1963) світ залишається лише простором дії і дзеркалом свідомості героїв, що чуйно й безпомилково відображає їхній настрій. Ворожість наповнює місто танками, що все наближаються з її загостренням; дощ заповнює шумом стихії світ вивільненої від розуму жаги.
Вовча година (1968) представляє вже вкрай активне вторгнення немислимого в ослаблену свідомість художника. Світ його дитячих страхів, снів і примар наповнює реальність, дедалі більше унеможливлюючи її розуміння. «Ніч», темний двійник свідомості, відтепер має реальне представництво — годину вовка; монстри зі снів віднині з’являються без стуку, аби запросити на чергову вечірку, що не обіцяє спокою. Cogito Йохана робить останні спроби до аналізу того, що відбувається, — розчленувати ворога в словах щоденника; утім, змушене відступити та блукати темним лісом, допоки не буде знищене немислимим, що його наздоганяє.
Як вершина праці Бергмана на цьому шляху постає Персона (1966), у якій cogito провадить відкритий діалог з несвідомим, утіленим щонайбільш очевидним чином. Утім, цей твір потребує окремого неквапного дослідження.
З одою до немислимого, що створена в кіно Бергманом, зрівняється хіба що музичніа одісея Шнітке.
