Слово

«Спочатку було слово» — дотеп, яким режисер відповідає на якесь питання під час Q&A на останньому прокатному показі. Потім вже кимось іншим озвучується історія: Сотниченку трапилось слово «ля палісіада» і він захотів зафіксувати цю зустріч, донести її факт, створивши фільм.

Припустимо (якщо довіритись почутій історії), що сама проблематика фільму, сценарій, драматичні лінії, операторська робота, естетика — все є вторинним — вони, бувши тим, що утворює сам фільм, лише втілюють факт тої зустрічі.

Ля Палісіада — те, що передує фільму, те що бачимо перед тим як побачимо сам фільм. Те, що представляє фільм тим, хто його так і не подивився, але знає: «Ля Палісіада — іронічний фільм про дев'яності, фільм про жорстоку пенітенціарну систему, фільм про любовні трикутники». Це слово залишиться вписаним в бази даних, згадується у шорт-листах, отримує нагороди, дивиться на нас з афіші — слово, що викликає питання на кшталт: «що це є», «яка це мова», «чому транскрипція замість перекладу», «чому визначений артикль» і т.д.

Значення

В тому записі, якому ми маємо назву фільму, слово “La Palisiada” не існує і скоріше за все Сотниченко утворив неологізм з французького Lapalissade (котре він саме почув, а не побачив у записі), шляхом виокремлення префіксу й утворення з нього означеного артикля. Французьке слово Lapalissade означає очевидну істину, трюїзм, тавтологію — щось, що своєю появою спричиняє комічний ефект. Цей термін, відсилаючи до сингулярної історичної події — смерті Синьйора де ла Паліса і сингулярного тексту — епітафії на його надгробку, виник через неправильне прочитання цього запису, перетворивши його в каламбур (а каламбури ніколи не позбавлений гостроти), котрий став загальною назвою для риторичної фігури, на кшталт того, як персонаж Папараці з фільму «Солодке життя» перетворився у загальне найменування нав’язливого фотографа. З іншого боку, la palisade це огорожа, фортифікаційна споруда, щось, що створює бар’єр. Суміжне з цим значенням — це такий архітектурний елемент, котрий використовують як декоративне огородження. Себто ми маємо кілька смислових рухів, котрі залишили сліди у терміні: сингулярне—загальне, серйозне—комічне, відкрите—огороджене. Автор саме такого запису Ля палісіада підтримує цей подвійний жест — створивши хибодрук хибопрочитаного, що як гострота в свою чергу має комічний ефект (фільм в тому числі відносять до жанру комедії), назва починає відсилати до сингулярного — конкретного фільму (але і граматично до означеного артикля la), що апелюючи до загальних етичних проблем, привідкриває завісу становлення від-городженним.

Серце конфлікту

Сотниченко не тільки використовує слово в назві, але й вписує історію зустрічі зі ним в окрему сцену, здійснюючи цікавий жест.

Історія про «ля палісіаду» звучить в сцені, коли розв'язується вузол конфлікту (точніше переплетіння як мінімум двох вузлів) і зав’язується новий, що хронологічно лежить в майбутньому, але темпорально вже був представлений як розв'язаний (усі конфлікти у фільмі зав’язані на язиках — то надто гострих, то надто довгих, то надто відсутніх. А язик і слово — завжди метонімічно повʼязані).

Це сцена дня народження, де ювілянт (судовий психіатр) розказує історію про любов одного з головних персонажів, слідчого Саші, до незрозумілих слів. «Ля палісіада» (цікаво в якому саме записі й у звʼязці з якими словами), підкинута слідчим у текст робочого звіту, прийшла по призначенню — помічена психіатром як чиста графема, як дратівлива мітка, перетворилась у знак питання, загадку, що збуджує бажання її розв'язати, себто віднайти значення. Психіатр ініціює пошук інформації у словниках, але втіху отримує лише від того, хто підкинув слово — втіху доволі специфічну — Саша каже, що це «фігура мови», «мовна надмірність» — себто щось, чого могло б і не бути, а згідно з певними законами дискурсу — не повинно мати місця.

Не знаючи як саме лапалісада використовується у тексті звіту, себто з чим саме зустрівся отримувач, ми можемо припустити два шляхи читання: або це термін, котрий використовує Саша, щоб позначити якусь річ або феномен, або ж це слово грає роль «красного слівця». Весь фільм, а особливо початок розгортання подій 96 року (сцена передачі гострого язика у спадок) дає право думати, що слово з’являється саме у другому контексті. Себто Саша натравлює свого колегу на чистий запис, такий, що не розкриває свого змісту, а лише являє себе  — ситуація, котра в повсякденному дискурсі викликає непорозуміння, а у слідчому звіті, котрий має надавати інформацію, а не текст — як скандал (в оригінальному значенні слова — перешкода, падіння). І ефектом спотикання об цю надмірність, незрозумілість, стає розповідь про подію, котру психіатр робить своїм гостям, безпосередньо у фільмі, і тим самим виносить «у світ» — до глядачів. Естафета

Саме в такому сенсі треба розглядати «ля палісіаду» як ядро фільму — як зустріч з незрозумілим, надлишковістю, ляпсусом, що випадає з загального потоку дискурсу, і чиє випадіння можна зафіксувати. Навіть подальше нашарування наративу, розповіді, образів, інтерпретації фільму, виписування в історичні, етичні, естетичні і культурологічні контексти, несе в собі відбиток початкової зустрічі. «Ля палісіада» це естафета, котру прийняв Філіп Сотниченко, коли йому трапилось слово (де він його зустрів, хто його передав, в якому контексті?) і котру він передав далі — зробивши фільм, закарбувавши принаймні силует слова в назві, помістивши факт приймання естафети як сцену у фільмі. Сам фільм стає лапаліссадою — внаслідок хибного прочитання його сприймають за його сюжетом, то як соціально-критичний, то як пародійний твір, хоча цей фільм — слід памʼяті, що стає гостротою на кількох рівнях, сюжетним підґрунтям якої є смерть.