Експерименти на людях заборонені — хіба що ви самі станете піддослідним добровільно. Ми пропонуємо експеримент, що може відбутися виключно добровільно, — бо експериментувати потрібно над самим собою.

У чому суть будь-якого експерименту? Він завжди пов’язаний із ризиком, а ризик означає роботу на межі — на стику. Цього принципу дотримувався Жан-Люк Годар, постійно працюючи на краю: образу, погляду, думки.

Перед вами один із шедеврів Жан-Люка, створений на стику філософії та кіно. Це текст, у який він вмонтовує образи, чи прояснює образи, перезбираючи їх у думки? Це режисерська робота чи текст кінокритика? І, зрештою, як поєднати практику філософії та кіно, якщо вони, по суті, полярні: тканиною першої є думки, а другого — потік образів?

Ймовірно, найчастіше у вас виникатиме думка: «Що я взагалі зараз читаю?» Таке питання викликає або маячня, або високоякісна робота. Як визначити, що перед вами цього разу? Виключно на підставі власного внутрішнього відчуття. Ми ж можемо тільки порадити ризикнути й підказати, як підступитися.

Є тексти, написані для конкретного читача, а є такі, що ним не переймаються зовсім. Тільки останні можуть справді вважатися текстами. Перед вами саме такий зразок: розірване полотно — щось у ньому затерто, десь навпаки — дошліфовано, рамки його пошматовані й викривлені, кольори перемішані. Як пробиратися цими хитросплетіннями? «Навмання, Бальтазаре».

Щоб проникнути досередини, потрібно володіти ключем — а він лише один: відкритість. Бо література, мислення та кіно — це, зрештою, всього лише химерні сплетіння стежок, що ведуть в одному напрямку — через Іншого до свободи. І навпаки. Щоб відкрити цей шлях, треба спершу самому відкритися.

Заповіт Бальтазара

«Я вкинутий у природу, і вона постає не лише поза мною — в обʼєктах без історії — але й виявляється у самому центрі субʼєктивності».

Минуле і майбутнє вислизають від мене, а моя здатність оволодіти власним часом нескінченно відкладена — аж поки не збагну себе цілковито. Але ця мить не може настати, оскільки знову буде моментом, окресленим горизонтом майбутнього, який знову потрібно відкрити, щоби зробити осяжним. Тож моя воля та розум переплетені з потугою, що заважає мені відбутися, утримуючи мене у рамках ескізу мене ж самого. Природний час завжди поруч.

Такою є доля кожного, хто народився — віднині і навіки він даний самому собі як те, що потребує осягнення. Оскільки природний час перебуває у центрі моєї історії, то і себе я віднаходжу як ним оточений. А мої перші роки залишаються позаду як незвідані землі не через втрату памʼяті чи неточності розвідки: у тих землях просто немає чого розвідувати.

Обʼєктивний Дух живе між руїн та пейзажів. Як це можливо? В культурному обʼєкті я переживаю близьку присутність Іншого — під покровом непоіменованого

Існування Іншого — виклик і скандал для обʼєктивного мислення.

Мій досвід не може бути нічим іншим, як tête-à-tête оголеної свідомості з системою обʼєктивних кореляцій, що мисляться нею. 

Є лише два способи буття: буття-у-собі — обʼєктивне, що розтеклося до розмірів простору, і буття-для-себе, властиве свідомості. Однак, Інший постає переді мною як буття-у-собі, і водночас зберігає існування для-себе, — це ніби вимога до мого сприйняття водномить схопити протиріччя: я маю одночасно відмежувати його від себе, помістивши у світ обʼєктів, і разом із тим помислити його як свідомість — як тип буття без зовнішнього і без частин. Доступ до нього я маю, тому що він — це я, і тому що мислячий з мислений у ньому збігаються.

Свідомість відкриває у собі разом із відчуттєвими полями світ як поле усіх полів, а з ними — непроникність первинного минулого. Якщо я відчуваю цю вкоріненість моєї свідомості в тілі й у світі, то сприйняття Іншого і багатоманітність свідомостей більше не є проблемою. 

Коли я звертаюся до свого сприйняття і переходжу від безпосереднього переживання до думки про нього, я наново його пере-збираю. Я зустрічаюсь з думкою, яка старша за мене, вже закладену в роботі органів чуття, які є лише її слідом. Так само я розумію Іншого: як слід свідомості, що вислизає від мене у своїй актуальності. І коли погляди перетинаються, я лише пере-збираю його через рефлексію.   

Ми повинні навчитися віднаходити міжсвідомісне спілкування у спільному світі. Насправді, Інший не обмежується моєю перспективою світу, оскільки вона і сама не має чітких границь, але спонтанно перетікає у перспективу Іншого. Разом ми — ще не названі суб’єкти — присутні в одному спільному світі.

Культурний обʼєкт відіграє сутнісну роль у сприйнятті Іншого — це мова. У досвіді діалогу між Іншим та мною виникає спільне поле: моя думка і його — єдине полотно; мої слова та слова співрозмовника викликані самою здатністю розмовляти, вони вплітаються у спільний акт, творцем якого не є жоден із нас окремо. Це — буття на двох, й Інший більше не є для мене чимось звичним у межах мого трансцендентального поля, ні я таким більше не є для нього, ми — співучасники власної спільності, наші перспективи перетікають одна в іншу, у співіснуванні віднаходячи контури спільного світу.

Зрештою, ні поведінка Іншого, ані його слова не є самим Іншим. Його скорбота та гнів ніколи не стануть спільними для нього й для мене. Для нього — це пережите, для мене ж — теперішнє. Навіть коли у пориві дружби я прагну розділити його скорботу та гнів, вони все одно залишаються скорботою та гнівом мого друга Арнольда.

Я укладаю пакт з Іншим. Вирішую жити у Між-світі, відводячи Іншому стільки ж місця, як і собі. Щойно я припускаю Іншого, відразу відчувається його погляд, що вплітає мене у його поле, позбавляючи частини мого буття. Тепер очевидно: щоб відновити втрачене я маю звʼязати себе з Іншим через визнання його свободи. Лише тоді я зможу вимагати від нього того самого — такої ж свободи для себе.

Натикаючись повсякчас на свої ж власні акти, розчиняючись у загальності, я, врешті, єдиний, хто їх переживає. Від першої миті моє сприйняття було ненаситно відкрите. Воно привласнювало все, до чого торкалося. І ніщо не було мені даним як чисте й просте, бо я — спадкоємець світу — моє ж сприйняття виношувало у собі можливості будь-якого буття. Адже все це вже було вписано у поле його досвіду.

Я не Бог, а лише претензія на божественність. Я вислизаю з усіх обмежень і перевершую Іншого, оскільки всяка ситуація та кожен Інший мають переживатися мною, щоби переді мною постати.  

Самотність та спілкування не повинні бути взаємовиключними, але двома моментами одного феномена, оскільки, зрештою, Інший існує для мене.

Кажуть, Жерар перетворює мене на обʼєкт та заперечує, я ж перетворюю його на обʼєкт і теж заперечую. Насправді, я для Жерара тільки обʼєкт (а він, відповідно, для мене) лише якщо кожен замкнеться у нетрях самої здатності мислити, якщо ми відмовляємо Іншому у людському погляді, і кожен жест це більше не переплетіння думки та сприйняття, а інструментально-холодний рух убік пацієнта. Наприклад, коли ловиш на собі погляд маршрутчика. Проте навіть тоді обʼєктивацію Іншого супроводжує біль, що заміщає можливість комунікації.

Після світу природи слід перевідкрити світ соціальний — не як обʼєкт чи суму обʼєктів, а як стале поле чи вимір буття: я можу відсторонитись від нього, але завжди лишаюся у його горизонті.

Обʼєктивна та наукова свідомість минулого і цивілізацій була б неможливою, якби я не мав із ними через моє суспільство, мій культурний світ та їхні горизонти бодай віртуальної комунікації; якби місце Афінської республіки чи Римської імперії не було якимось чином позначене на гранях моєї власної історії; якби вони не були вбудовані як неподільні у пізнання — невизначені, проте передзадані; якби я не знаходив у своєму житті фундаментальні структури Історії.

Є таке мислення, що стикаючись із подією, шукає конкретну структуру.

Мої народження та смерть не можуть бути обʼєктами моєї думки. Вбудований у життя, спираючись на свою мислячу суть, прикутий до трансцендентального поля, яке відкрилося ледве стався найперший акт мого сприйняття, де кожна відсутність є лише зворотом присутності, а будь-яка тиша — різновид звучання, я володію своєрідною всюдисутністю та вічністю принципу, відчуваючи, втім, приреченість на невичерпний потік життя, початок і кінець якого я не можу помислити, бо це знову я, живий, що їх мислить; отже моє життя постійно собі передує і слідує за собою. Однак ця мисляча суть, що насичує мене буттям і відкриває мені перспективу світу, також наділяє відчуттям випадковості, тривоги бути подоланим — якщо я не мислю смерть, то в цілому живу в її атмосфері: її суть немов тінь завжди нависає на горизонті моїх думок.

Варто обрати: повірити описам, зрікаючись мислення, або, знаючи, — мовчки відкинути описи.

Ми повинні повернутись до cogito, щоб у ньому шукати закон, фундаментальніший за закон обʼєктивного мислення — закон, що наділяє його атрибутом відносності і разом окреслює його межі. На рівні буття неможливо збагнути, як субʼєкт може бути водночас скінченним і нескінченним. Проте якщо ми віднайдемо субʼєктивний час й звʼяжемо із парадоксом часу також парадокси світу, речі, тіла та Іншого, тоді стане ясно — для пізнання не залишається жодного «поза».

Ох, Марі! Що ж таке, зрештою, та свобода? Народитися — це водночас народитись від світу й для світу. Світ уже створений, проте завжди недосконало. З одного боку ми в ньому вже присутні, а з іншого — відкриті до нескінченного розгортання можливостей.

Усі пояснення моєї поведінки — через минуле, темперамент чи середовище — безперечно правдиві, якщо лише розглядати їх не як окремі впливи, а як моменти мого цілісного буття. Їхній сенс я можу розгорнути в різних напрямках — і водночас ніколи не буде остаточно ясно: це я наділяю їх значенням чи отримую його від них.

Лиш беззастережно віддаючись своєму «тепер» я маю шанс на розвиток. Лише проживаючи власний час я здатен збагнути інші часи. Лише занурюючись у теперішнє й у світ, рішуче приймаючи себе як збіг, прагнучи та здійснюючи те, що належить — тільки так я можу подолати межу.

Ми обираємо світ, а він — нас. Безперечно, ми ніколи не можемо затаїти у собі хоч клаптик простору, куди не проникало б буття — щойно прожита свобода відразу набуває форми буття й перетворюється на мотив і опору. Конкретно, свобода — це завжди зустріч зовнішнього з внутрішнім». 

(За мотивами зустрічі Моріса Мерло-Понті та Жан-Люка Годара)

« Cahiers du cinéma » N°177 (квітень 1966 року)