В цій сцені один лише голос розбиває новоутворене сполучення Кабірії з хором віруючих. Здається, що от її увага випорхнула з тіні заяложеної буденності, от вона втягнена в тенета надії, втім короткий клич клієнта, що доходить неначе з потойбіччя, брилою обвалюється на ту линву, яка зʼєднала Кабірію зі світом надій. Голос клієнта змушує відчути розрив — сцена побудована так, щоб «очужити» робочу буденність Кабірії (проституцію), котра на окраєць секунди перекочувала за межі власної ойкумени. Голос неначе виводить Кабірію зі стану гіпнозу. Цей епізод перенаправляє нас до наступного — з ілюзіоністом, на чиєму сеансі Кабірія піддалася гіпнотичному навіюванню, однак на цей раз цілеспрямованому.

В «Ночах Кабірії» Фелліні робить наскрізними контрасти, підносить їх до художнього прийому: сцени спорудження та реалізації давніх надій — різко обриваються, справжній стан справ «видає» себе. З ілюзорностей спадає пелена реальності, а самі ілюзії непомітно заступають реальне.

Акценти у фільмі викидаються на манір гральних кісток: від надій до розчарувань. Від розчарувань в реальному, до розчарувань у мріях. Фабула «Ночей…» будується на такому перекиданні героїні Мазіни від одного стану до іншого (сподівання на Джорджо; на втручання святої тезки — Марії; на омріяного рятівника, в образ якого вписався Оскар). Наприклад, поява Оскара для бідолашної Кабірії неначе урівнює ілюзорне й реальне — Оскар із навіяних ілюзіоністом видінь, здавалося, постає перед нею. Спершу лише іменем виявляє свою подібність, а трохи згодом нібито і всією натурою. Втім кіно для Фелліні репрезентує ту закономірність суперечностей, чиїми віражами повниться життя. Сподівана реальність знову обертається ілюзорністю; наприкінці пожадливий погляд Оскара видає суцільну позірність його образу. Здійсненність мрії розчиняється, виображене — відлітає подалі.

Однак саме мрія уможливлює ковзання героїні від прізвиська (Кабірія) до імені (Марія), позаяк десь на згині цих імен постає справжня Кабірія, що абсорбувала мрійливу Марію в поступ буденності. Імʼя Кабірії відсилає до однойменної стрічки Пастроне (1914 р.), у «Ночах…» це імʼя комплектує багатоплановий процес перевертань: іменем тендітної та невинної дівчинки, якою є героїня стрічки Пастроне — у Фелліні себе нарікає повія. Фелліні фокусник — він будь-яку однозначність оповиває загадкою, а будь-які образ або річ наділяє властивістю перевертництва. Щонайперше осередком бурління метаморфоз він робить Кабірію: у ній співіснують та замирюються протиріччя. Навіть охарактеризувати її хочеться оксюморонами: вона вульгарно вишукана, тендітно груба, чистосердечно злостива. Але завжди – невимушена, як дитина.

Образ Кабірії балансує на межі світської та релігійної сентиментальностей. Її аура корелює з тими подекуди незграбними образками й статуетками Пречистої Діви, що завдяки турботливим рукам вірян обростають різноманітними сухозлітками. Вона Пʼєро, циркова балагурка та свята делікатно оздоблена віночком. Кабірія (двічі реверсована Марія, яка завдяки тому, що є Кабірією – є і Марією) щиро тремтить від сугестій святих церемоніалів; невимушена гра її інфантильних почуттів очищає всі, здавалося, осудні пороки поведінки.

Фелліні ніколи не вдається до поверхових класифікацій, тому споглядаючи за «повією» ми розуміємо частковість цієї характеристики — Кабірія більша за свій статус, її безглуздо судити та оцінювати за ним. Тим паче, для Фелліні узагалі не існує «пороку» як перешкоди до сердечної чистоти. У нього — чуйного до єдності суперечностей — і порок може бути безневинним. Можливо він заграє з думкою, що святість узагалі досягається саме тими, хто й гадки не має про те, що святості узагалі можна добиватися — не зауважують її, а лишень живуть із серцем підданим усім вітрам: і ремствують, і приймають, втім ніколи не вдаються до злонаміреного лицедійства. Це, напевне, єдиний непорушний критерій.

І от знову Кабірія закручена у черговому віражі розбитої ілюзії. Вона виходить у натовп — у це русло усіх попередніх та майбутніх ілюзій. Мережа розмаїтих емоцій зосереджується у перемінному виразі її розгублено зведеної над невзгодами посмішки. Обличчя Кабірії неначе прокручуваний кристал переливається й відсвічує міріадами контраверсійних емоційних граней. Печаль проступає з піднесення радості, радість — з гіркоти печалі. Суміщені емоції скляніють кришталево чистими сльозами в її очах, ті аж до самого кінця фільму залишилися недоторканими лайкою і гульбою (а може цією лайкою і гульбою тільки й відточуються) — з цих очей бʼє не замулений потік правдивості, аніскільки не брудніший за струмені кастальського джерела. Тієї правдивості, що не уникає переплетіння суперечливого.

Повії, які простодушно припали на коліна в пориві благань до Пречистої Діви — чи не абсурдна ця картина? Вона водночас їдка та жалісна, співчутлива та сардонічна, утім природно невимушена. Трагікомічність фільмів Фелліні природна, як і трагікомічність самого життя. Кабірія теж єднає трагедію і комедію в своєму тендітному тілі, позаяк її приземкувата простота — свята.