top of page
logo final.png

РОЗМОВИ(INTERVIEW),

ПРОЕКТ(ABOUT),

ТЕЛЕГРАМ(TELEGRAM),

ІНСТАГРАМ(INSTAGRAM),

КІНОКЛУБ(KRAЙ),

IN ENLISH(LANGUAGE),

ТЕКСТИ(TEXT),

РЕПОРТАЖИ(L'AVVENTURA),

(TEXT)

МІСЦЕ ДЛЯ ЗУСТРІЧІ: “РИБА НЕ ЩУКА” / ”МЕЖА”

ОЛЕКСАНДР СМАГЛЮК

6/19/25

Дебют – це, можливо, найскладніша та найважливіша мить. Бо це означає щось починати — не важливо, в якій царині. Це означає завжди починати спочатку, з тим щоб відкрити саму площину (поле), і, відтак,розкритись самому, долаючи власну межу та розширюючи кордони поля. Тож дебютант завжди ризикує, а для цього потрібна неабияка воля. Дебют – це вольовий акт, спрямований на ще не відоме; це спроба орієнтування, через яку і формується територія — множина орієнтирів.

ДИВІТЬСЯ ДАЛІ

Орієнтиром є те, до чого можна привʼязатися, де можна закріпитися, у чому можна знайти опору для подальшого просування – щоб взятися до розробки поля, до демаркації території. Відпочатковим орієнтиром і є сама межа. Межа як така – обовʼязковий елемент будь-якої можливості. У тому числі – можливості кіно. 


«Межа» – це завжди дуже амбітно, але і надзвичайно небезпечно. Бо працювати з межею значить мати справу з прикордонним, пограничним, а відповідно — робоче поле зіткане із зіткнень і переходів. Відтак, той, хто береться за подібну роботу (у нашому випадку – режисер), і сам себе поміщає у своєрідну пограничну ситуацію. 


І тут виникають варіанти: нескінченність варіацій, а також варіації нескінченності. Важливо впоратися з першим імпульсом, з тією силою, що ніби вихор зненацька здіймається з-нізвідки, збиває з ніг, захоплює й тягне в позасвіт. Така ситуація вимагає рішення, оскільки недостатньо знайти опóру – потрібно ж іще закріпитися, надійно обпертись об щось. Наприклад, об власне відображення.


Межа (2025)
Межа (2025)
Межа (2025)
Межа (2025)

Дзеркало дуже часто слугує дебютантам опорою, адже передусім безпритульна інтуїція тягнеться до нього — до примарного прихистку власного відображення. У дзеркалі бачиться можливість зафіксувати невловимість межі та стабілізувати ненадійність опори. Це – ідеальне знаряддя для симуляції; непроникна вʼязниця для відображень. На перший погляд, дзеркало – це дуже надійно і максимально безпечно. Проте в оманливому відчутті безпеки вже давно зріє проблема, точно сформульована Роршахом з “Watchmen”:



Дійсно: режисер трішки послаблює свою владу, і водномить відображення вислизає, а копія з оригіналом вже помінялись місцями, — наслідки цього можуть бути катастрофічними, оскільки із задзеркалля не варто сподіватись нічого, крім зла (наприклад, у формі підлості – про це ми писали на прикладі “Квіра” Гауданьїно.


Твін Пікс (1990), реж. Девід Лінч
Твін Пікс (1990), реж. Девід Лінч

Але то буде вже на совісті режисера. Усе, що варто сказати — це те, що продовжувати працювати з границями необхідно, а також — якщо вже стрибаєш у прірву, то не потрібно боятись – треба боротись.


Наприклад, із навʼязливим бажанням повчати. Режисер фільму “Щука не риба” цю боротьбу виграв. Поза сумнівом, цей фільм – документальний; і документує він передусім боротьбу між творчою інтуїцією та дидактичними поривами всередині режисера. 


Риба не щука (2025)
Риба не щука (2025)
Риба не щука (2025)
Риба не щука (2025)

Повчання – це прямий шлях до зверхності, а вона не має нічого спільного з кіно (і з мистецтвом взагалі). Тому що вона перетворює фільм на дорогу з однобічним рухом, яка не передбачає зустрічі. Кіно, що прагне повчати, і глядач – це два паралельні потоки, що несуться в протилежних напрямках. Вони, звісно, можуть зустрітися, але така зустріч буде аварією. 


У фільмі “Щука не риба” є місце для зустрічі. Це кіно – відкрите, або принаймні воно шукає виходу. Наприклад, через ось цю дійсно чудову знахідку:


Риба не щука (2025)

Можливість для зустрічі з кіно проявляється, передусім, через бажання з тим кіно зустрічатись. Це можливість встановити контакт, це рухливість зображення, та його здатність переходити через екран до глядача, та навпаки: здатність глядача потрапляти по той бік екрану.


Звісно, цей текст не є випрацюванням критеріїв для “оцінки” кіно. Як і будь-який інший текст на “Краю” він — явно чи ні — є якраз принциповим запереченням оцінювання як підходу до кіно. Будь-яка оцінка створює простір для маніпуляції, а значить — для брехні. Проте справжній досвід обманути не вдасться. Він, власне, тільки і може бути мірилом того, вдалим є фільм або ні. Цей текст – всього лиш опис досвіду зустрічі з конкретним (у) кіно, проте чи може щось бути більш точною “оцінкою” за сам факт переживань, спричинених фільмом?

bottom of page