Антропологія

«Партенопа» — це фільм становлення героїні: від юних літ, виходу з дому у світ і до старості — своєрідний нащадок циклічного роману виховання. Соррентіно робить головну героїню антропологинею, що додатково висвітлює ті підтексти, котрі представляє сюжет. Буквально кожна сцена, як і весь фільм загалом, просякнуті темами, якими займається антропологія — принаймні в її культурному, соціальному та структурному напрямках. Це вивчення спорідненості, запровадження закону і встановлення табу — усього, що формує межу між природним і культурним. Це саме те, що так детально розробив Клод Леві-Стросс, якого головна героїня вивчає в університеті.

Однак ці штудії відбуваються вже в рамках академічної антропології кінця 1960-х, яка втратила той жвавий інтерес попередніх поколінь, що штовхав їх до польових досліджень і вивчення «екзотичного», натомість усе більше тяжіючи до соціології повсякденного. Проте, щоб працювати зі «звичним», потрібно дійсно вміти бачити, віднаходити об’єкти дослідження, адже «віддалене» й «екзотичне» саме впадає в око сторонньому спостерігачу. У цій сухій антропології кабінетів і кафедр, як каже професор, навчитися бачити — найскладніше. Осягнути це можна лише наприкінці, лише залишивши цей простір. Неможлива ситуація: стати антропологом можна, тільки переставши ним бути.

Партенопа певний час займає наближену позицію, сама того не усвідомлюючи — від моменту закінчення трауру за братом, який символічно завершує її наставник, і до того, як вона зникне у замкнених просторах університету, підготовлених тим самим персонажем. У цей період вона перебуває «у світі».

Замкненість

Цьому народженню у світ передує період перебування в лоні сім’ї — замкненість в обмеженому просторі, де усе є перед заданим, усі навколишні «присутні від самого початку», ще до її народження. Тут для неї не існує радикально іншого, зовнішнього, несподіванки. До тих поглядів, що все ж таки спрямовуються на неї ззовні — наприклад, коли вона стоїть на балконі — Парте сліпа.

Така замкнутість, звісно, впливає на інтерсуб’єктивні стосунки, що формуються в межах «дому», перетворюючи їх на вбивчі. Ця нестерпність породжена діалектикою, яку утворює, з одного боку, сексуальність, а з іншого — закон, що відділяє людське від тваринного, закон, що забороняє інцест.

Соррентіно звертається до класичної проблематики відносин між братом і сестрою. Брат Парте Реймондо постійно намагається її спокусити, підштовхує «дати собі волю» й тим самим задовольнити його бажання. Але він сам не може переступити закон. Ця неможливість встановлює його статус у світі, як статус привида — він не здатний на дію ні щодо сестри, ані на більш загальному рівні. Реймондо вже майже тридцять, йому за походженням відкриті широкі можливості, але він у своїй меланхолії лише кружляє в тісному танку з матір’ю та спостерігає за сестрою. Він той, хто «бачить», але бачить лише в межах замкненого простору. Партенопа також приймає закон: вона ухиляється від переступу й буквально раз у раз вислизає з обіймів брата, коли вони стають занадто тісні — ходячи по межі дозволеного, вона ніколи цю межу не перетинає. 

Поїздка на Капрі, що відбувається, коли Парте 23 роки (це її перший виїзд за межі міста; другий відбудеться через 10 років і стане своєрідним випадінням із часу), стає подією, яка надломлює замкнену сферу «дому». Тут зʼявляється місце для несподіванки — Партенопа зустрічає Інших, вона «починає підозрювати», якою силою наділена її краса, вона тепер бачить, що є обʼєктом погляду. Але це лише перші тріщини, а не повний розкол. Під час поїздки Парте зливається в сексуальному акті, але не з незнайомцем, чию пропозицію відхиляє, а з тим, хто належить їхньому дому, хоча з ким у неї немає кревних зв’язків, — з їхнім із братом спільним другом, із яким вони завжди утворювали любовний трикутник.

Але тепер трикутник руйнується, коли двоє, не обмежені забороною, зʼєднуються, тим самим виштовхуючи третього. Для Реймондо це нестерпно. Подібно до ще одного брата, що не зміг витримати дистанції від сестри, — Квентіна з «Шуму і люті», — він кидається з висоти у воду.

Так він стає єдиним у фільмі «справжнім мореплавцем», який піддався співу сирени й дійшов до кінця, розбившись об скелі та виплативши символічний борг, отриманий у спадок. Надалі Партенопі зустрічатимуться лише розсудливі Улісси, які, хоч і спокусившись, не підуть занадто далеко за її таїною. Соррентіно перевертає міф.

Вихід

Смерть брата прискорить «розбиття» замкнутого простору дому, зруйнує її стосунки з батьками, зруйнує їхнє життя як таке — вони не зможуть завершити роботу скорботи. Парте ж отримає настанову ззовні — від професора, котрий уособлює символічний порядок — той, що перериває, обмежує та спрямовує. 

Партенопа виходить у світ, де вже немає тих, «що присутні з самого початку», а є лише чужинці, які постають перед нею зненацька — і Соррентіно майстерно обігрує ці появи у своїй кіномові. Кожен новий персонаж, що заманює Парте (раніше це радше вона сама заманювала своїм жестом), відкриває потайні дверцята світу — від жалюгідного життя колишніх зірок до театралізованого злиття двох родин Каморри. Саме споглядання цієї сцени стає найкращим уроком антропології для Парте — злиття двох родів, щоб утворити нову символічну структуру, наймогутнішу родину Півдня.

Парте приймає Леві-Стросса, якого відторгнула під час навчання, — вона зливається з тим, хто дав їй цей урок, у результаті чого має народити дитину — єдине, що ще може врятувати її батьків (за кілька сцен до цього її розум батько, що втрачає розум, каже, що їх з матір’ю врятує лише онук). 

Партенопа вперше готова здійснити справжній символічний обмін, але, зустрівши батька в кататонічному ступорі, вона розуміє, що вже немає того, кому можна вручити дар; того, хто його визнає. Вона робить аборт — минулий світ розбивається остаточно.

Після цієї відмови від дару Парте чекає ще кілька зустрічей, але в їхніх рамках про справжній символічний обмін уже не йдеться. Лише професор здійснить щось подібне — дасть побачити їй свого чудесного сина, але тим самим назавжди зачинить перед нею двері.

Еліпси

Соррентіно будує фільм навколо кількох порожнеч — ми нічого не знаємо про життя головної героїні після її остаточного розчинення в академічному просторі, так само як і про період між народженням і 18-річчям. Це не просто відсутність подій — це тотальні сліпі пляма, адже весь фільм зав’язаний на головній героїні.

Коли вона з’являється перед нами 73-річною, це відбувається без жодного натяку на її попереднє життя. Соррентіно ні показує, ні розповідає нічого про те, що сталося з Парте за ці 40 років — ніби її життя справді загубилось десь в просторах кафедри антропології, стало недоступним для погляду. 

Все, що вона згадує в останньому епізоді — який майстерно вплітає в себе образи теперішнього і минулого, — включає лише те, що було показано на екрані раніше: поїздка на Капрі, сцена на балконі її дому. Тут немає жодних спогадів з раннього дитинства, які зазвичай є об’єктами ностальгії, жодних подій після 33 років. Все життя розгорнуте навколо кількох фраз, кількох образів. Усе інше — тотальна відсутність, діра, виріз, блукання. 

Як каже Селін — рукою режисера, що робить його фразу відкриттям фільму, — «життя настільки велике, що в ньому легко заблукати». Партенопа, звісно, не дійшла до краю ночі, але як ми бачимо, достатньо й однієї-двох подій для того, щоб життя розгорнулося довкола них і щоб у постійному кружлянні навколо субʼєкт виткав той складний орнамент власної долі, у якому він і загубиться. 

Режисеру ж достатньо кількох вузлових точок і чітко окреслених пустот, щоб у свою чергу загубилися глядачі.