Він летить на ранчо до своїх (?) батьків, він босоніж сідає на ґанку у сорочці в клітинку та їсть пластівці з молоком. У його кімнаті плакати відстійного панк-гурту і спортивний вимпел. Він задумано споглядає пасовисько корів. Поряд сідає батя-простак і дає кілька житєйських порад. Superman хоче здаватися людяним, проте виходить у нього не краще, ніж у прибульця, Едгара Жука, з «Людей у чорному», який висмоктав нутрощі мужика і розгулював, натягнувши на себе шкіру нещасного. 

Übermensch — це проповідь відмови від сліпого поклоніння (а отже і сподівання) Богові, який на перевірку — паперовий тигр, зліплений нашвидкоруч з матеріалу сумнівної якості, якого вам продають за принципом патріотичних браслетів на київському вокзалі чи на Хрещатику — спочатку вʼяжуть з добродушною посмішкою, а тоді вимагають оплати. 

Схилити голову й заплющивши очі покірно чекати божої милості — це значить зняти з себе відповідальність за власне майбутнє. Звільнитись з посади «людина», створивши вакансію. Далі це «святе місце» хутенько піде з молотка за ціною нижче ринкової, а вже за мить якийсь Superman у ковбойській шляпі там шукатиме нафту. Невпинно пізнавати, а отже долати свої власні границі, розширюючи їх до нескінченності, а тоді — далі. У цьому пророцтво Übermenschʼа Ніцше. А зовсім не в білокурій бестії з пропелером на багряному фоні — це якраз інкарнація нестямного Superman.

Джеймс Ганн не осилив концепт. Мабуть краще б він за нього взагалі не брався. Хоча у “Вартових” він вже вирішував подібну задачу: у другій частині режисер прекрасно показав Его з його цілком суперменівською натурою.  

Тут вдалою знахідкою є хіба що стихія персонажа — льодяна пустка. Це й мало б бути головним місцем битви для героя — безкрая пекуча самотність. Проте, то був би вже інший персонаж, інший фільм, і загалом — зовсім інша історія. 

Тим часом, як Superman намагається стати людиною, знімуть ще сотню одноманітних нудотних картин з підвищеним вмістом цукру. Чи це допоможе? Навряд. Бо щоб досягнути людини потрібно не принизитися, але піднестись.