Білява Венера (1932) зустрічає глядача низкою принад й обманів.

Передусім, режисер провертає з аудиторією той самий трюк, що і власник кабаре у фільмі — зі своєю. Історія Гелен Фарадей ("Mother Love — a story old as life, and almost as interesting") сама по собі недостатньо приваблива. Щоб зібрати глядачів (перед сценою, перед екраном), поверх неї поміщають вивіску: BLONDE VENUS.

Добре, ми повірили, прийшли й дивимось (і нам подобається те, що ми бачимо). Ось Гелен поступово віддаляється (це видно і за зміною її імен) від свого існування в сім'ї (досить тьмяного та безправного) до сцени (де розкоші змінюються на злидні, і навпаки). Ось вимушена робота стає покликанням; вона на піку слави. Ось вона знову (це доля, не інакше) зустрічає мільйонера, у якого, вочевидь, щиро закохана. Глядач налаштований, готовий до хепі-енду (що нове життя можливе); чекає на нього.

Тут нас спіткає другий обман. Якщо ви не дивитеся режисерську версію, на цьому моменті варто зупинитися. Усе подальше не завершує фільм, навіть не обриває його, а лише зминає всю його драму. Повторена втретє (це вже навіть не фарс) історія знайомства Фарадеїв і ностальгія (пісенька з дитинства їхнього шлюбу) перекреслює весь розвиток сюжету й повертає (без жодного зрозумілого обґрунтування) нас на початок фільму (“that’s where you belong, Helen”).

Білява Венера, синтез германського і римського, — метафора, що охоплює всю європейську культуру. Цей потенціал цілком розкривається у початковій сцені знайомства подружжя (радикальний переворот: це Венера, що купається, засліплює Ериманфа, котрий підглядає за нею — це він позбавляє її творчого зору, ув'язнюючи в побуті шлюбу). Розіграна до кінця драма про жінку (у початковій задумці Гелен відмовляється від дитини) могла б відповідати гучній назві картини (хоча й дещо саркастично, à la moderne). На жаль, ми говоримо лише про можливе: під тиском продюсерів Штернберг перекроює фінал на «прийнятний».

Зрештою, цієї капітуляції перед кіноіндустрією (як і будь-якої капітуляції) виявилося недостатньо: уже через два роки після виходу в прокат, у 1934 році, з легкої руки Товариства доброчесних католиків фільм відправився у заекрання, залишаютися в тіні Кодексу Гейза.