Дитячий різдвяний подарунок – кінопроектор

Наступного дня я заліз у простору гардеробну при дитячій, встановив кінопроектор на ящику з-під цукру, запалив гасову лампу, направивши її світло на білу поштукатурену стіну, і зарядив плівку.

На стіні з'явилося зображення лугу. На лузі дрімала молода жінка, мабуть, у національному костюмі. І тут я повернув ручку (це неможливо пояснити, у мене не вистачає слів, щоб описати моє збудження, будь-якої миті я можу викликати в пам'яті запах нагрітого металу, що перебивав запах пилу й засоби від молі; дотик ручки до долоні, миготливий прямокутник на стіні).

Я повернув ручку — і дівчина прокинулася, сіла, повільно встала, простягла руки, повернулася і пропала за правою межею кадру. Я продовжував крутити ручку, вона знову лежала на лузі й потім точнісінько повторювала всі рухи.

Вона рухалася.

<…>

Основне завдання артиста, як відомо, — налаштуватися на партнера. «Без тебе немає й мене», — сказала одна мудра людина.

<…>

Часом я гостро журюся за всіма й усім. Я розумію, що має на увазі Фелліні, стверджуючи, що для нього робота в кіно — спосіб життя. Розумію й розказану ним історію про Аніту Екберґ. Останні сцена за її участі в «Солодкому житті» знімалася в студії, в автівці. По завершенню зйомок, що для неї взагалі означало кінець роботи в цьому фільмі, вона заплакала і, вчепившись руками в кермо, відмовилася вилазити з машини. Довелося, застосувавши певне насильство, винести її зі студії.

Іноді професія кінорежисера приносить особливе щастя. Якоїсь миті на обличчі артиста з'являється невідрепетируваний вираз, і камера зображує його. Саме це сталося сьогодні.

Несподівано Олександр сильно блідне, і обличчя його спотворюється від болю. Камера реєструє цю мить. Вираз болю — невловимого болю — протримався всього кілька секунд і зник назавжди, його не було і раніше, під час репетицій, але він лишився зафіксованим на плівці. І тоді мені здається, що дні й місяці передбачуваної скрупульозності не зникли даремно. Можливо, я й живу заради таких коротких миттєвостей.

Як ловець перлів.

<…>

Ритм моїх фільмів закладається у сценарії, за письмовим столом, і народжується на світ перед камерою. Мені чужі будь-які форми імпровізації.

Якщо обставини змушують мене прийняти не заздалегідь продумане рішення, я весь покриваюся потом і ціпенію від жаху. Для мене фільм — це спланована до найдрібніших деталей ілюзія, відображення тієї дійсності, яка, чим довше живу на світі, тим більше видається мені ілюзорною.

Фільм, якщо це не документ, — сон, мрія. Тому Тарковський – найбільш величний з усіх. Для нього сновидіння самоочевидні, він нічого не пояснює, та й що, до речі, йому пояснювати? Він — ясновидець, який зумів втілити свої бачення в найбільш трудомісткому і водночас найбільш податливому жанрі мистецтва. Усе своє життя я стукав у двері, що ведуть у той простір, де він рухається з такою самоочевидною природністю. Лише раз чи два мені вдалося туди прослизнути. Більшість свідомих спроб закінчилося ганебною невдачею: «Зміїне яйце», «Дотик», «Віч-на-віч»...

Фелліні, Куросава й Бунюель мешкають у тому ж просторі, що й Тарковський. Антоніоні був на шляху, проте загинув, задихнувшись від своєї тужливості. Мельєс жив там завжди, не розмірковуючи: він же за фахом був чарівник.

Фільм — як сон, фільм — як музика. Жоден інший вид мистецтва не впливає такою мірою безпосередньо на наші почуття, не проникає так глибоко в схованки душі, ковзаючи повз нашу повсякденну свідомість, як кіно. Крихітна вада зорового нерва, шоковий ефект: двадцять чотири освітлених квадратики на секунду, між ними — темрява, зоровий нерв її не реєструє. Досі, коли я за монтажним столом переглядаю відзняті кадри, у мене, як у дитинстві, захоплює дух від відчуття магії того, що відбувається: у темряві гардеробної я повільно кручу ручку апарату, на стіні одна за одною з'являються картинки, я відзначаю майже непомітні зміни.

Німі або здатні говорити тіні проникають прямо в потаємні схованки моєї душі. Запах нагрітого металу; зображення стрибає й миготить; брязкіт мальтійського хреста; долоня, що стискає ручку.

<…>

Критики були досить одностайні: Бергман — гарний, навіть здібний режисер, але поганий письменник. Під словом «поганий» малося на увазі: наївний, по-шкільному незрілий, прищавий, пітний, сентиментальний, сміховинний, потішний, ні до чого не придатний, без почуття гумору, неприємний і так далі.

Мене почав переслідувати шановний мною Улоф Лаґеркранц. Коли він пізніше став таким собі «гуру» з питань культури в «Даґенс нюхетер», нападки його набули просто гротескного характеру. Про «Посмішки літньої ночі» він, наприклад, писав так: «Погана фантазія прищавого молодика, безсоромні мрії незрілої душі, безмежна зневага до художньої й людської правди — ось сили, які створили цю «комедію». Мені соромно, що я її переглянув».

<…>

Я безмірно страждав через нищівну критику й інші публічні приниження. Ґревеніус сказав: «Уяви собі крейдяну лінію. По один бік стоїш ти, по інший — критик. Й обидвоє ви розважаєте публіку». Це допомогло.

В одній постановці у мене був задіяний спитий, але геніальний актор. Гамаррен, висякавшись, промовив: «Подумай, як часто у падалі з дупи виростають лілеї».

Ґревеніус, переглянувши один із моїх ранніх фільмів, сердито поскаржився на провал в середині. Я, захищаючись, пояснив, що актор мав зобразити посередність. На це Ґревеніус відповів: «Не можна давати посередності грати посередність, вульгарній жінці — вульгарну жінку, надутій примадонні — надуту примадонну».

Гаммарен казав: «Чортівня якась із цими артистами. Набувши за роки пияцтва власне обличчя, вони втрачають пам’ять».

Про народження «Персони»

За контрактом, укладеним зі «Свенск Фільміндустрі», я мав у червні розпочати зйомки фільму під назвою «Канібали». Задум був грандіозний. Уже наприкінці березня мені стало зрозуміло, що він нереальний, тож я запропонував зняти невеликий фільм із двома героїнями.

Коли директор компанії чемно поцікавився, про що буде цей фільм, я ухильно відповів, що йдеться про двох молодих жінок: вони сидять на березі у величезних капелюхах й уважно вивчають руки одна одної. Директор, зберігаючи незворушність, з ентузіазмом привітав такий блискучий задум.

Отже, наприкінці квітня я, сидячи за письмовим столом у лікарняній палаті, спостерігав, як весна приходить у пасторський маєток і до моргу.

Жінки все ще порівнювали свої долоні. Якось я виявив, що одна з них німа, як і я. Друга — говірка, метушлива й турботлива, як і я. Писати звичайний сценарій у мене не було сил. Сцени народжувалися в нестерпних муках, сформулювати думку словами й фразами було майже неможливо. Зв’язок між механізмом уяви й шестернями його матеріалізації був порушений або сильно пошкоджений. Я знав, що хочу сказати, але сказати не міг.

<…>

Найголовніше — пережити ніч за допомогою книг, музики, печива й мінеральної води.

Найважча — «вовча година», між третьою та п’ятою. У цей час злітаються демони: досада, туга, страх, відраза, шаленство. Намагатися задавити їх марно — стане ще гірше.

Коли очі втомлюються від читання, настає черга музики. Заплющивши очі, я зосереджено слухаю, даючи демонам повну свободу дій: уперед, я знаю вас, ваші звички — лютуйте, поки не знесилитесь, я не опиратимуся.

Демони скаженіють з усіх сил, а потім раптом гаснуть, стають смішними та зникають, а я засинаю на кілька годин.

Про поїздку в Голлівуд

Вільям Велман оповідав, як він на початку 20-х років оволодівав професією, знімаючи двохчастинки. Передусім, належало якомога швидше розставити акценти. На екрані – запилена вулиця перед дверима салуну. На ґанку сидить маленький песик. Із дверей виходить герой, пестить песика, заскакує на коня та їде геть. З тих самих дверей виходить негідник, штурхає песика ногою, заскакує на коня та їде геть. Драма може починатися. Глядач уже розподілив усі симпатії й антипатії.

<…>

Неможливе надто спокусливе — мені ж нічого втрачати. Але й вигоди жодної, хіба що доброзичлива оцінка в газетах. Оцінка, яку читачі забудуть за десять хвилин, а я — за десять днів.

Ба більше, істинність нашої інтерпретації прив’язана до часу. Наші вистави розчинилися у все-примирливому сутінку небуття, і тільки окремі епізоди величі чи краху досі осяяні м’яким світлом.

А от фільми залишаються, засвідчуючи жорстоку мінливість художньої правди. Поміж розтертих на порох модних течій самотньо височіють скельні брили.