Орієнтиром є те, до чого можна привʼязатися, де можна закріпитися, у чому можна знайти опору для подальшого просування – щоб взятися до розробки поля, до демаркації території. Відпочатковим орієнтиром і є сама межа. Межа як така – обовʼязковий елемент будь-якої можливості. У тому числі – можливості кіно. 

«Межа» – це завжди дуже амбітно, але і надзвичайно небезпечно. Бо працювати з межею значить мати справу з прикордонним, пограничним, а відповідно — робоче поле зіткане із зіткнень і переходів. Відтак, той, хто береться за подібну роботу (у нашому випадку – режисер), і сам себе поміщає у своєрідну пограничну ситуацію. 

І тут виникають варіанти: нескінченність варіацій, а також варіації нескінченності. Важливо впоратися з першим імпульсом, з тією силою, що ніби вихор зненацька здіймається з-нізвідки, збиває з ніг, захоплює й тягне в позасвіт. Така ситуація вимагає рішення, оскільки недостатньо знайти опóру – потрібно ж іще закріпитися, надійно обпертись об щось. Наприклад, об власне відображення.

Дзеркало дуже часто слугує дебютантам опорою, адже передусім безпритульна інтуїція тягнеться до нього — до примарного прихистку власного відображення. У дзеркалі бачиться можливість зафіксувати невловимість межі та стабілізувати ненадійність опори. Це – ідеальне знаряддя для симуляції; непроникна вʼязниця для відображень. На перший погляд, дзеркало – це дуже надійно і максимально безпечно. Проте в оманливому відчутті безпеки вже давно зріє проблема, точно сформульована Роршахом з “Watchmen”:

Дійсно: режисер трішки послаблює свою владу, і водномить відображення вислизає, а копія з оригіналом вже помінялись місцями, — наслідки цього можуть бути катастрофічними, оскільки із задзеркалля не варто сподіватись нічого, крім зла (наприклад, у формі підлості – про це ми писали на прикладі “Квіра” Гауданьїно.

Але то буде вже на совісті режисера. Усе, що варто сказати — це те, що продовжувати працювати з границями необхідно, а також — якщо вже стрибаєш у прірву, то не потрібно боятись – треба боротись.

Наприклад, із навʼязливим бажанням повчати. Режисер фільму “Щука не риба” цю боротьбу виграв. Поза сумнівом, цей фільм – документальний; і документує він передусім боротьбу між творчою інтуїцією та дидактичними поривами всередині режисера. 

Повчання – це прямий шлях до зверхності, а вона не має нічого спільного з кіно (і з мистецтвом взагалі). Тому що вона перетворює фільм на дорогу з однобічним рухом, яка не передбачає зустрічі. Кіно, що прагне повчати, і глядач – це два паралельні потоки, що несуться в протилежних напрямках. Вони, звісно, можуть зустрітися, але така зустріч буде аварією. 

У фільмі “Щука не риба” є місце для зустрічі. Це кіно – відкрите, або принаймні воно шукає виходу. Наприклад, через ось цю дійсно чудову знахідку:

Можливість для зустрічі з кіно проявляється, передусім, через бажання з тим кіно зустрічатись. Це можливість встановити контакт, це рухливість зображення, та його здатність переходити через екран до глядача, та навпаки: здатність глядача потрапляти по той бік екрану.

Звісно, цей текст не є випрацюванням критеріїв для “оцінки” кіно. Як і будь-який інший текст на “Краю” він — явно чи ні — є якраз принциповим запереченням оцінювання як підходу до кіно. Будь-яка оцінка створює простір для маніпуляції, а значить — для брехні. Проте справжній досвід обманути не вдасться. Він, власне, тільки і може бути мірилом того, вдалим є фільм або ні. Цей текст – всього лиш опис досвіду зустрічі з конкретним (у) кіно, проте чи може щось бути більш точною “оцінкою” за сам факт переживань, спричинених фільмом?