Велика ілюзія / La grande illusion (1937), Жан Ренуар

На війні вже саме тіло проявляє себе радикально не так, як зазвичай — як розмитий слід відчуття, а як стиснута до своїх власних границь плоть — як точка. Як епіцентр перенапруження. 

Відповідно, у ситуації війни людина природньо прагне одного — відради. Вона хоче зняти напругу. На війні по-справжньому хочеться одного — втікти. Все інше — ілюзія

Втім, втеча — це ні що інше, як інша форма ілюзії.

Стежки слави / Paths of Glory (1957), Стенлі Кубрик

Ні для кого не секрет, що висадки на Місяць, як і Першої світової насправді не було — обидві події зрежисував Кубрик. Цей жарт, як і всі загалом, не виник з нізвідки. Він ілюструє грандіозну здатність Кубрика — проявляти реальне в ідеальному. Він, подібно до давніх майстрів за вдалим виразом Шеллінга, йшов від центру до периферії. Саме тому створені ним картини — реалізовані події — здаються реальнішими за саму дійсність. 

Кубрик досконало показує суть війни: зіткнення процесуальності — «дозвольте виконувати» — гранично ієрархізованої процедури з життям. Його фільм — це дослідження війни як події у крайньому її вираженні. Це справжнє зіткнення у концентрованій формі. Кіно, яке проблематизує війну до межі, залишаючи глядача при питанні: «Як це взагалі мислимо?»

Апокаліпсис сьогодні / Apocalypse Now (1979), Ф. Ф. Коппола

Якось у Жан-Люка запитали його думку про «Апокаліпсис сьогодні», на що той відповів приблизно таке: «Недостатньо бюджету». І дійсно — для реалізації цього твору Копполі не вистачило грошей, а точніше — ресурсів. 

Адже для того, щоб втілити задум, йому було мало «декорацій» — він хотів розвʼязати справжню війну, розбудити одвічну стихію. Таку, яка мигцем пробігає у погляді полковника Курца у виконанні Брандо. 

Про те, як знімався цей фільм, знято мабуть більше, ніж про процес зйомок всіх інших фільмів разом взятих. І не дарма — чого вартий сам задум режисера збудувати кінотеатр прямо у географічному центрі США та показувати фільм виключно у ньому протягом кількадесят років. 

Загалом, Коппола взявся знімати війну саме воєнним підходом. Хіба ж дивно, що замість знімального процесу він організував буйство, що перейшло у божевілля і завершується виснажливим фіаско?

Ціліснометалева оболонка / Full Metal Jacket (1987), Стенлі Кубрик

«Це — немислимо», — така відповідь Кубрика на сформульоване ним же у «Стежках слави» питання. Війну дійсно неможливо помислити, бо вона — множина радикальних протиріч. Якщо ж мислити неможливо, то лишається тільки одне — споглядати. Полишити будь-які спроби зрозуміти, виправдати чи пояснити — і тупо дивитися як палять напалмом дітей під Вагнера або розстрілюють з вертольоту селян просто тому, що це можна зробити.

Не можеш витримати таке видовище?  Залишається хіба злитись в екстазі з суцільнометалевою оболонкою, слідом за солдатом Кучею.

Тонка червона лінія / Thin Red Line (1998), Терренс Малік

Якщо споглядання у Кубріка — це єдиний вихід з безпорадності, то Малік працює зі спогляданням як з основою кінематографії. Навіть якщо вона звертається до війни. Його медитативне кіно залишається таким і під звуки розривів, і разом зі взводом прокрадається аж до примарної лінії горизонту. Немов за нею все скінчиться: за цією тонкою, червоною лінією, ілюзорною границею між теперішнім і незвіданим.

Розглядати — ось проста, але необхідна операція перед екраном. І ця необхідність відчувається навіть при вигляді нестерпних випробувань і втрат, що випали загону солдата Уітта, який потрапив у вигаданий світ жорстокої битви за Гуадалканал під час Другої світової. У цьому суть медитацій у Маліка — розмірковувати, віддаючись лише спогляданню того, що можна тільки уявляти, але з яким неможливо зіткнутись в реальності. Тим паче, помислити. Режисер дозволяє і нам, подібно до героїв фільму, знаходитись у вічному очікуванні, бо чим ще може бути така війна для тих, хто від “тонкої червоної лінії” все далі й далі з кожним кроком?

Падіння “Чорного яструба” / Black Hawk Down (2001), Рідлі Скотт

Фільм, який пропонує зовсім інший підхід: війна в ньому живе тим шумом, вогнем і біганиною, що уособлює її як стихію. Стихія, руйнівна за своєю суттю, лякає, але від того вражає більш, ніж що-небудь. “Падіння “Чорного яструба” — не стільки озвучування факту реальної події у Сомалі в 1993 році, скільки вдало схоплений словом образ такої стихії: крах з неба на землю, з миру — у війну, зі світу свого — у світ чужого, де ти сам по собі — в оточенні.

“Лише мертві дочекались кінця цієї війни”, – лунає на початку картини цитата Платона, і такий пафосний розмах повністю співпадає з тим, що ми бачимо протягом двох годин на екрані. Справжню бійню, де ані хвилини тиші, ані хвилини спокою. Ані хвилини життя, яким ми звикли його уявляти, з його повільною, спокійною течією, але години іншого життя, буквально – по той бік життя, де близькість смерті проявляє його крайні риси. І людина усвідомлює себе заново. Ці риси звільняють те, що дає війні бути не тільки світом трагедії, болю, а й світом зухвалості, подвигу, дива. Дива у русі. І це з холодною точністю передає фільм, являючи світу те, що назвуть “могадішською милею”.

Володар бурі / The Hurt Locker (2008), Кетрін Бігелоу

Робота Бігелоу увійшла в історію як фільм, що забрав “Оскар” в “Аватара”, який здивував всіх у свій час. Кіно, повністю позбавлене епічності, грому історії. Картина про одержимого своєю роботою сапера в Іраку не вважалося конкурентом новому 3D-аттракціону. А дарма. Втім, факт здобуття «Оскару» — це найменш значущий, якщо взагалі не нікчемний, елемент у “Володарі бурі”. Бо фільм працює з центральною, для проблеми війни, ситуацією: випадково знайденою міною. І ті секунди до її знешкодження сапером можуть сказати про війну більше, ніж найепічніша битва.

Сапер Віл Джеймс (Джеремі Реннер) перебуває охоплений манією: жити з сім'єю чи сам по собі – без цих секунд – він не взмозі. Секунди, поки мІна здатна вбивати, і секунди, коли вона стане просто предметом — це грані війни, в яких себе віднаходить людина. І такі межі – всього лиш буденність. Повернутися до життя, що тривало до того, вже неможливо. Про це свідчить й оригінальна назва фільму:  “The Hurt Locker” — “ящик болю” дослівно. Той ящик, куди герой ховає все, що пов'язано з життям “поза”: з тихою, спокійною реальністю. Хоронить “біль” — бо саме вона проявляє те, ким ми є насправді.