Антуан Круазьє

За свою 130-річну історію кінематограф набув значення найбільш життєдайного з мистецтв – кожна дихаюча частинка планети знаходить своє відображення в енергії великих майстрів. Так, наприклад, опалий листочок буде носити ім'я «Акі Каурісмякі», деревце – «Терренс Малік», річечка – «Жан Ренуар», острівець – «Інгмар Бергман», вітерець – «Бела Тарр», людина – «Джон Кассаветіс»... Цей нескінченний перелік справжніх ознак існування у своїй спільності сформує вищі синтетичні форми, на зразок міст, країн, континентів. Сьогодні святкується день народження одного з найяскравіших представників подібного виродження – цілого світу під назвою «Вуді Аллен».

Практично лабораторно виведений очкастий геній – характеристика зовсім не зневажлива. Ніхто ж не посміє назвати «загальну назву» напівфабрикатною структурою, що бездушно перемелює прошарки життя в пластиковий фарш. Ні, це одна з основних частин мови, здатна в одну мить описати і вмістити в собі кожен референт окремо. Точно так само потрібно дивитися і на Вуді Аллена – як на вищу форму поетичного буття-в-мистецтві (дякую Хайдеггеру). Ядерний потенціал цієї фігури очевидний – адже не випадково нью-йоркський район Манхеттен, альма-матер, єдиний справжній друг і коханець жалісливого богемного невротика, подарував своє ім'я проекту з розробки Сполученими Штатами атомної зброї. Молекулярні взаємодії та внутрішньофігурні зіткнення відбиваються в неприборканому бажанні Аллена заримувати себе з улюбленими ним творами. Його всесвіт вбирає в себе все найкраще, чим здатна поділитися світова культура, примножує все у стократ і направляє в сітківку ока глядача, створюючи прецедент тепла від фігури Автора. Він – рідкісний приклад латинського слова «artifex», що дослівно перекладається як «людина мистецтва». Саме тому він визнаний генієм відразу в декількох областях: блискучий актор, письменник, кінорежисер... І, на мою скромну думку, людина, ім'я якої поряд з Жан-Люком Годаром має вважатися синонімом кінематографа.

«Всі кажуть, що я люблю тебе», дорогий Вуді, і, чорт забирай, вони мають рацію.

Олександр Смаглюк

Вуді Аллен досі з нами, проте його епітафія вже відома: «режисер маленької приватної справи».

Кого у дитинстві не зачіпав «Опівночі в Парижі», у того немає серця. Саме так діє Аллен — підбирається до нас у дитинстві. Це його стратегія. Тож у кого він «згодом не викликає огиди, у того немає розуму».

Париж, таємнича незнайомка, яка проводить в світ, населений Хемігвеєм і Далі. Здавалося б — мрія. Проте насправді — підлість. Режисер населяє екран групою (можна сказати — організованою) особливо небезпечних фантазмів-кліше та демонструє можливість переходу між реальністю і тим фантастичним виміром. Коли під кінець фільму звʼязок, здавалося б, обривається, вигадані друзі зникають, а герой нарешті наважується розібратися: що є реальне, а що — вигадане, то насамкінець Аллен за мить безповоротно руйнує кордон між світами, вивільняючи образів-рецедивістів і лишаючи їм весь світ на поталу. Інакше кажучи: замість того, щоб відновити рівновагу сили, він скинув її у морок.

Або, наприклад, «Любов і смерть». Знову безсовісне загравання з кліше. Цього разу страждають інші літературні персонажі і автори. Що саме режисер намагався продемонструвати у цій картині? Навіщо ці пересміювання, і що саме він намагався показати як смішне: оригінальні твори? клішованість їх сприйняття? Його забавляють самі по собі любов і смерть? Це справді може бути нескінченно смішним, як показали нам «Смерть Івана Ілліча» або «Дон Кіхот». Проте те, що робить Аллен — це просто кривляння. Кривляння і засалені жарти, котрі не сягають далі за найбільш примітивні фізіологічні особливості. Якщо це гумор видатного режисера, тоді чому б не відзначити пальмовою гілкою режисера «Голих і смішних»? Хоча — час, коли подібне відбудеться вже видніється на горизонті.

Місто, яке він показує — це не те ж місто, що демонструє Скорсезе. У Мартіна місто — це реалізована ідея міста, ідея вулиці влади та території — там практично неможливо знайти слідів присутності самого режисера. Манхеттен Аллена, Нью-Йорк Аллена і Париж Аллена — це все Аллен, проте не аж ніяк не міста. Оскільки у них є тільки одна вулиця, навіть проспект — проспект Вуді Аллена.

Хіба жарт — він знімає себе у більшості власних фільмів. Ба більше — всі його фільми тільки про нього самого. Можливо це так, бо світ для Аллена (як він нам опосередковано зізнається в «Опівночі в Парижі») обмежується лише його фантазією?

«Займатися літературою, звертатися до власного дитинства — означає робити літературу своєю маленькою приватною справою. Це література з «Прюзюніка» (тогочасний французький масмаркет - ред.), базарна література, бестселери… Справжнє лайно», — Дельоз в «Алфавіті» говорив це про літературу, проте аналогічною є справа і з кіно. Те, що робить Вуді Аллен — це не просто погане кіно (таке може стати наслідком прикрої неприємності), але справжня усвідомлена підлість.