2 вересня стартував Венеційський кінофестиваль — найстаріший у своєму кінофестивальному роді. І це не прояв душної ерудованості, а частина атмосфери події: повернення Денні Бойла «Чорнилом» на екран, нові роботи Мартіна Макдони і Вернера Герцога — у розповіді Антуана Круазьє про перші дні фестивалю.

Чому персонажі у стрічках Ганеке прагнуть до власної смерті?

Почати трилогію з назви «Сепарація», як це робить Соня Гера, — рішення особливо влучне, адже саме процедура сепарації уможливлює розрізнення, закладає початок: створюючи дистанцію між першим і другим, вона покладає їх як окремі елементи. Проте й сама ця «cепарація» є ризиковою, адже здійснений надріз може виявитися не надто точним.

Цьогорічна програма Docudays «Деконструкції», що включає добірку від Довженко-Центру та три роботи, присвячені проблемі постколоніального — як на території Європи (Ірландія), так і на колишніх неєвропейських теренах (Нідерландська Нова Гвінея та Гвінея-Бісау), — вимагає критичного підважування.

Сиквел культового для багатьох «Диявол носить Prada 2», звісно, може здаватися черговою спробою воскресити ще одну знайдену мумію нульових, яку вдало можна випустити у світло сучасності.

Передювілейна єдиція Каннського кінофестивалю цього року відчувалася особливо гостро — мабуть, щоб не видати всіх турбот, відкладених на рік уперед, верховний лідер Тьєррі Фремо представив палке двотижневе есе в поетичній формі про бенкет під час чуми.