Венеція-26. Перші дні. «Чорнилом» по блакиті, «Дика конячка» Макдони

Перший день. Відкриття

Для багатьох гостей Венеціанського кінофестивалю перший офіційний день стає днем відкриття — не стільки навіть досить вальяжної інфраструктури самого свята, що дивує після каннської гонитви, скільки відкриттям невибагливої основної локації — острова Лідо. Тихий курорт для літніх людей, що так виразно випромінює маннівську втому, у цей конкретний момент перетворюється на компактну карту скарбів, відправною точкою якої для кожного є щось своє. Але тим не менше — вирушай крізь «Горизонти» (Orizzonti), а хочеш — борозни «Відкриту Венецію» (Venice Open), напрямок завжди буде один — уздовж островів основного конкурсу та мешканців Великого Залу.

Там поважну публіку першим зустрів ветеран Лідо Джордж Клуні, який третій рік поспіль приїхав провітрити на вітряних венеціанських лагунах своє самолюбство — цього разу отримавши з рук Лори Дерн почесного «Золотого Лева» за внесок у кінематограф. Системний, як мінімум – саме у Венеції, як ніде інде, відчувається потреба публіки у спогляданні палих з неба зірок. Завдяки своїй відносній доступності фестиваль приваблює не лише професіоналів індустрії, як Канни, а й максимально широке коло кінолюбителів — чим і завдячує таким щедрим на саморекламу людям, як Джордж Клуні.

Церемонія відкриття, на якій і відбулося вшанування заслуг вищезгаданої знаменитості, завершилася першим офіційним конкурсним показом нової картини Денні Бойла «Чорнило» (Ink). Норадреналіновий новатор після кількох вкрай посередніх спроб на стежці британської драмедії, мабуть, все-таки викупив із ломбарду ключики від власного парку атракціонів, так званого Йоркширленду, і з дурості впустив усіх без підготовки на найзапаморочливішу гірку — щоб, так би мовити, максимально наблизити нас до Сонця.

Про зародження та наслідки культури таблоїдів — серцевини бойлівської кіномови — на чолі з, власне, газетою The Sun і розповідає цей блискуче придуманий спритний трюк режисерської саморефлексії. Відомий суміжністю морального наповнення та спокусливістю «розпусного» способу життя, Бойл вписав усе своє єство в елегантно простий фаустіанський міф, дописавши до нього останню щемливу й пронизливу строфу — відповідальність творця непохитна, але без бруду в житті занадто скучно… Хіба що в інфернальні глибини тунелів лондонського метро.

Другий день. Пейзажі

Наступного ранку Лідо затремтіло від заразливих вібрацій, глибокого й фізично відчутного вирування земної кори. Найкмітливіші одразу все зрозуміли — з черговою геологічною експедицією на острів прибув Вернер Герцог. Дух божевілля, паленої гуми та розпеченого асфальту почав відчуватися ще сильніше, ніж зазвичай, адже цього разу маестро похилого віку прибув на фестиваль як відкинутий каннськими масонами — його новий фільм із неперекладним назвою «Bucking Fastard» не пройшов через жорна французького відбору. Здавалося, що традиція відродження старійшин ремесла, започаткована Альмодоваром і продовжена Джармушем, ризикує повторитися й цього року — зокрема, як позерський жест на тлі нешанобливої грубості французької Рів’єри.

У цьому, безумовно, є частка правди, хоча, як не дивно, зрештою дітище пана Герцога набагато більше відповідає едіційним строфам цьогорічної Мостри, з її яскраво вираженою інтонацією авторської амбітності та бажання перетворити власне становище на акт творення.

«Bucking Fastard» із чарівним дуетом сестер Кейт і Руні Мари, які втілили патологічно нерозлучних сестер, що говорять в унісон, за своєю суттю є путівником по всьому довгограючому репертуару одного з небагатьох представників Нового німецького кіно, що вижили. Заснована на реальних подіях історія про родинну гармонію двох німфоманок взагалі почалася з присвяти Девіду Лінчу — обличчю дуалізму в масовій кінематографічній свідомості. Оніричність граней зіткнення з Нормальністю у вступній третині фільму в міру розвитку подій досить грубо перетворюється на дидактичну печерну вилазку Автора, спраглого божевільної вітальності.

Здебільшого це безрадісне видовище, але завжди знайдеться місце для натхнення — тут, у, ймовірно, одній із останніх великих фінальних точок свого шляху, він нарешті повноцінно розплився в патетичному пафосі перед ірландськими пейзажами. Подвійну мову своїх героїнь він позбавив суттєвої поетичної поліфонії, і, як це часто буває в подібних випадках, занадто загрався у чіткості декламації, висмоктавши з полотна майже всю легкість.

А ось кому вдалося зберегти пейзажну життєву силу, при цьому покинувши рідні ірландські краї, так це Мартіну Макдоні — одному з найочікуваніших режисерів цьогорічного фестивалю. Його «Дика конячка номер дев’ять» (Wild Horse Nine) відродила надії венеціанської публіки на неприховану геніальність. Перенісши дію на далекий для себе Острів Пасхи, він зберіг свою головну особливість — ландшафтне відображення на вивіреному драматургічному тлі персонажної взаємодії. Вкорінені в ґрунт дивовижного природного багатства ідоли по-язичницьки спостерігають за людськими жертвоприношеннями різного штибу — сюжет про передових агентів ЦРУ, які підготували військовий переворот Піночета 73-го року, кожну фігуру своїх підмостків піддає відкритій операції на серці та мозку.

Зазвичай, у атомних конфігураціях свого слова Макдона постійно грається з чіткістю свого окуляра, переносячи погляд з ядерного гриба на окремі вибухові молекули. Так і тут — у персонажів, фантастично зіграних Джоном Малковичем, Семом Роквеллом, Стівом Бушемі, Паркером Поузі та іншими, просто немає вибору — вони не можуть не відбиватися у калейдоскопі внутрішніх і зовнішніх одкровень. Аналогова й фантастично гостра геніальність компенсує все накопичене протягом століть і в сірій речовині нице виснаження. Неймовірне щастя спостерігати за народженням великого кіно — ура!!

Тим часом пресі вже показали нову картину Шін’ї Цукамото, але це вже зовсім інша історія…